Ми з ним познайомились років 13-15 тому. Він прийшов на прес конференцію як експерт і президент профільної асоціації. Високий, кремезний, в діловому костюмі на футболку. Потім він вручав мені нагороду як кращому галузевому журналісту, потім ми обмінювались інсайдами ринку і просто зустрічались на каву, бо не все можна обговорити телефоном. Він завжди усміхнений, діловий, у гарному костюмі і на дорогій автівці.

Калина знайшов мене і написав вже наприкінці березня: «Слухай, мої дружина із донькою будуть до Польщі їхати. Допоможеш?»

Звісно, що, ми знайомі із його дружиною і донькою. І звісно, всім, чим можу, допоможу.

«Сам як?», – питаю дуже обережно.

«В ЗСУ, в Києві», – відповідає.

«Як ви там опинились, пане президенте», – питаю, бо Калина – власник бізнесу, президент профільної організації, медійний експерт, керівник експертного бюро….

Далі даю пряму мову:

«Я 24-го після того, як біля будинку вдарила ракета (били по злітній Антонова, а це поряд з нами), вирішив вивезти родину до Сичівки. Сім’ю залишити там, а сам хотів повернутися і через дні три їх забрати. Але 25-го вранці виїхав до Києва, але в Димері нарвався на танки фашистів. 26-го спробували проїхати лісами, але потрапили під гелікоптери, які розсікали дорогу перед нами. Довелося повернутися до села. За два тижні довелося стати головою села, організувати чергування, забезпечити мінімум продуктів. У селі було 250 осіб, переважно ті, хто приїхав з Києва, з дітьми та старими. Їжі – на два-три дні. Але налагодили. Потім приїхали мародери (з наших алкоголіків) та заявили, що вони охоронятимуть село за продукти, горілку та гроші. Спробували розкрити будинок та магазин. Довелося стріляти на поразку. Відігнали. Більше не з’являлися. А 12 березня до села зайшли фашисти на броні. Почалися повальні обшуки, пограбування будинків, у яких ніхто не живе. У мене хотіли забрати зятя, роздягли (шукали синці на плечі від автомата та татуювання), вже почали одягати наручники, я побачив це і мене переклинило. Я, реально, не пам’ятаю чітко, але мої казали, що я почав сильно кричати на орків, пішов на автомат, став між ними і вони дали спокій Микиті, навіть повернули телефон. А мене тільки сьогодні трусити почало. Фашисти ще години три грабували село та пообіцяли, що повернутися з сильнішими обшуками та роботою з місцевим населенням. Рано-вранці 14-го нам повідомили, що працюватиме коридор з Демидова на Київ, Але тільки пішки, через підірваний міст. Ми кинули все – машини загнали в ліс, будинок залишили місцевим, щоб вони позабирали все собі, а ми взяли тільки те, що змогли нести в руках і через ліс вийшли в сусіднє село, а там Червоний хрест забезпечив вивезення до Демидів. Переправлялися під обстрілом, але били вище голів і ніхто не постраждав. Надвечір уже були у Києві. Зараз приходимо до тями…

Десь так. За нами вийшли ще кілька людей. Казали, що орки, таки, повернулися до села і почали забирати мікроавтобуси та вантажівки. Хто не згоден, тих забрали до військової поліції. А потім перехід зачинили».

Отже, білий костюм, в якому він і досі стоїть на аватарці в меседжері, Калина змінив на автомат і військову форму.

Дружині і дочці його в Польщі ми допомогли. А от сам він потрапив під обстріл, коли супроводжував машину із гуманітарною допомогою.  В нього перебиті обидва коліна.

«У нас тут прикольно. Реально, ставлення до військових у шпиталі дуже класне. Всім забезпечують. Мені навіть труси одноразові видали», – розповів оптиміст після операції.

Калині пощастило – його вдало прооперували, він ходить, хоча й через біль. До своєї частини Калина повернувся через три тижні по операції.

«А що мені вдома робити? На стінку вити?», – питає, ніби виправдовуючись.

Він встигає аналізувати свій ринок, давати журналістам експертні коментарі та інтерв’ю, а ще … чергувати і ховати побратимів.

«Їх привозять в пакетах. Ми не можемо, не маємо права їх відкривати. І поняття не маємо що, точніше, хто там – цілий труп чи шматками», – говорить Калина.

Йому важко. Без родини, із хворими ногами і постійною психологічною втомою… Але він жартує… намагається підтримати своїх хлопців у частині. «Ти розумієш, у нас тут самі діти! Хлопцям до 25, здебільшого. І вони не витримують, особливо ті, хто повернувся з «нуля», з передової», – розповідає старший сержант.

За його словами, мирний Київ, який робить вигляд, що війна десь далеко, п’яні мажори, які ганяють по місту на величезній швидкості, дратують бійців страшно.

«Не знаю, коли це все закінчиться, але чітко вже зараз бачу, що Україна поділилась на тих, хто воював і на решту. На тих, хто залишився і поїхав, а також на тих, хто зміг нагріти на війні руки і ті, хто втратив, в тому числі руки, ноги тощо », – вважає Калина.

Історія цього солдата не скінчилась. І сподіваюсь, ми зустрінемось у мирний час, у красивому вбранні. А зараз все, що хочеться сказати: «Слава ЗСУ! Слава нації! Смерть ворогам»!